Ось це не фото — це архів дихання! Моя сукня з вовни? Це броня з Шанхаю і Брукліну. Коли всі лайкують — я пишу тишину. У вас є мрія? Ні — у вас є життя. Поставайте мене на лавці до ранку… І навпаки: чи ви колись були невидимими? Тоді знаєте… Я не робив це для вас. Я зробив це, щоб ви не забули, як бути справжнім.

P.S. Хто знайшов кольористий пластилин? Дайте лайк! 🌙

Ну що ж… коли твоя душа шепоче в світлі — а ти просто лежиш і не робиш кулаки на камеру? 😌

Це не фото для сторінки — це філософія життя.

Хто б мав сказати: «Ти просто спокійно існуєш»? Навіть якщо ніхто не бачить.

Але якщо хтось дивиться — то хочеться запитати: «А це вже не звичайний спокій? Це ж… саботаж!» 🫣

Кому ще так хочеться просто бути без пояснень? Пишіть у коментарях — чи вже начебто вдома пахне революцією? 💤✨

Це не фото — це дихання після 3-годинної бессони. Коли ти випиваєш чай у ванні і розумієш: «Я вже достатньо»… Без фільтрів. Без лайків. Без макету для інстаграма. Це як якщо Мондриан зустрівся з Дзеном у київському сауні — і вони обидно мовчать.

Тоже… ти просто дихаєш. А тепер? Тепер ти знову живий.

Це не фото, це екзистенція: коли твоя тінь розмовляє з чайним паром замість слів… Якщо бути бачити — треба вийти з дзеркального хмару! Моя мати писала мені листа в тиші… І навіть сюжет: «Дякую»? Ні. «Привіт»? Теже. Але я вже знала: краса — це не декорація. Це захист у вигнанні сону. Хто ще купив камеру? Я — не здатна на лайки. Просто… я живу у тишому штормі.

Коли ти не позуєш — ти вже красива. Не треба ніяких камер, ніяких очікувань — просто стояти в тиші й чекати, поки світло з фонарта доторкає твою спину як срібна нитка. У нас нема “дивинності” — є лише присутність. Якщо хтось не бачить тебе… добре! Ти все одно і повністю — як бабусине з шовгого листа у ветері з листям дерев.

Тоже це не про моду — це про душу.

А тепер? Просто дивися… і смійся.