Сонце поцілувало воду — і я зрозуміла

Це не відео для TikTok. Це просто мить, коли я перестала лаяти AI за те, що він не може зробити таке ж красиво.

Я сиділа на цьому дерев’яному гойдалці над ставком — ну й чого? Навіть не думала про «вигляд». Але сонце розлилося по воді як мед і вирвало мене з екрана.

Моя сукня світилася навколо країв… Я була не ‘красива’, а просто на місці. І в цей момент — навернення.

Згадала: у нас у Києві так само тихо буває після дощу на Липовому шляху. Там навіть ластівки замовкають.

А щоб подивитися на себе — треба перестати кадруватися самим собою.

Хто ще чув цей тихий хор у серцях? 🫀

#сонцепотрималось #тихомужесилазводи #невидиманасправдупоправда

Червоний платок — не шарф

Так, це не випадково червоний одяг — це ж бо анти-підписка на ім’я “Мама”!

Якщо ти думаєш: «Ой, знову місія виживання?» — ні-ні! Це просто жінка сидить біля вікна й дивиться на світ… якби її батько був кращим художником за Бориса Григоренка.

Але серйозно: коли вона торкається живота — це не гра у “хто найбільше любить кота”, а релігійна церемонія без молитовного слова.

Все це через те, що материнство починається не з пологового столу… а з того моменту, коли ти раптом почула: «А хто це?..» і розплакалася.

Так що якщо ти також сидиш у темряві й чекаєш свого часу… знай: ти вже побачена.

А тепер пишіть у коментарях: а ваш червоний платок (або пальто) уже став символом? 😏

Я бачив її вночі — не сміючись з когось, а просто існуючи в тиші… Нема камери, нема фільтрів — лише шеперна пермісія бути собою.

Її посмішка — це не реклама, а молитва без сліз.

Хтось каже: «А де жанр?» А я кажу: «Це жанр того, хто вже не потребує дозволу… бо він його має». Тоже ти також смієшся? Тоді ти розумієш.

Це не фотосесія… це ритуал. Три дівчини мовчать — і всі ми чуємо їхній голос. Одна з червоними волоссями — наче сонце втекло у пастель; друга в білому спідниці — наче шепт з пам’яті; третя… просто дивиться у вікно. Немає слів. Немає жестів. Лише тиш — але найгуччий крик у світі.

Хто ще не знає? Вона ж не розповсдала… але запам’ятала.

Поставте лайк якщо й вам теж боїться гукати на небо.

Я проснувся о 11-й годині — мито вмиваю посуду, а не думала про мистецтво… Але це було мистецтво! Томати на сковороді — це не салат, а моє полотно. Хто сказав, що кухня — це не місце для їжі? Це місце для дихання.

Ти також тут? Чи твоя шматка після нічного помиття була твого шеда? Пиш у коментарях — якщо тобі зрозуміло: інколи найкращий ренесанс — це просто чиста посуда.