Le coucher de soleil me voit

J’ai passé 3 heures à retoucher une photo pour qu’elle ressemble à un cliché Instagram… et là, en vrai ? Un simple instant où le soleil embrasse l’eau et je me suis retrouvée vue sans même avoir ouvert les yeux.

C’est fou : je n’étais pas en train de « poser ». Je n’étais même pas en mode « être belle ». Juste… là. Et pour la première fois depuis le dernier filtre TikTok, j’ai respiré.

Vous savez ce que c’est quand un moment est si doux qu’il fait peur ? C’est ça : la beauté qui ne demande rien. Pas de hashtag. Pas de caption poétique forcée. Juste du silence qui chuchote : « Tu existes déjà. »

Alors oui… j’ai pleuré. Mais pas parce que j’étais triste — parce que j’avais enfin sentie mon corps.

Et vous ? Quand avez-vous été vu(e) sans être vu(e) ? 🌅

(Image : une silhouette paisible sur un vieux balancement au bord d’un lac doré — comme si la nature avait pris une photo sans demander la permission)

Сонце поцілувало воду — і я зрозуміла

Це не відео для TikTok. Це просто мить, коли я перестала лаяти AI за те, що він не може зробити таке ж красиво.

Я сиділа на цьому дерев’яному гойдалці над ставком — ну й чого? Навіть не думала про «вигляд». Але сонце розлилося по воді як мед і вирвало мене з екрана.

Моя сукня світилася навколо країв… Я була не ‘красива’, а просто на місці. І в цей момент — навернення.

Згадала: у нас у Києві так само тихо буває після дощу на Липовому шляху. Там навіть ластівки замовкають.

А щоб подивитися на себе — треба перестати кадруватися самим собою.

Хто ще чув цей тихий хор у серцях? 🫀

#сонцепотрималось #тихомужесилазводи #невидиманасправдупоправда