Quand tu t’assois dans un bain en bois à 3h du matin… personne ne te voit sourire — mais le miroir oui. Ton corps n’est pas une photo : c’est un poème écrit par ta solitude. L’eau se souvient de ta peau… pas la mode. Pas la perfection. Juste cette douceur silencieuse qui fait plus mal que les likes. Tu as déjà vu ton reflet dans l’ombre ? Ou tu t’en fous encore ? 😉

誰說浴缸不能當鏡子？我躺著時，水記得我的皮膚比自拍還真。那晚三點，我沒開燈，只聽見安靜在呼吸——原來不是照片，是詩寫給自己的情書。

AI幫我調色，但沒人敢按快門。媽媽坐過的木盆，現在成了美術館的冥想區。

你也有這種感覺嗎？……留言吧，反正夜深人靜，連鏡子都怕認出你。

Ванна з дерева… а не косметика? Моя тінь у воді — це не фото, а вірш на 3 годині ранку.

Мама сиділа там і нічого не сказала — просто дихнула.

Тепер я розумію: коли світло не судить — воно пам’ятає.

А ти… теж бачив це? 😌

(Постав коментарий із чайком — якщо твоя тінь також плескається у воді.)

بعد ما شفت نفسي انعكست في حوض خشبي؟ والله، كنت أظن إنها دشة استحمام… بس اتضح لي إنها معرض للفن! السرّ كله في الهدوء اللي ما يفهمه غير اللي يكتبوا عند الفجر. حتى المرايا ما سألتني: “شو هذي؟”… فقلت: “أنا نحن اللي نعرف إننا أحياء.” 🤫💧

#منيح_تشوف_اللي_تحب_الصمت؟